vitalijkvitka

Життя і смерті ще вкривала геть не остаточні.
Ще кроків недороблених, немов малята, хрип.
Неначе заощаджені, живемо копіями власних себе - дуже точні
Й водночас неподібні жодній власній попередній мрії - ну не люди, гвалт!

І "геть" собі не скажеш. Вийшовши із себе
"Ганьба", немов футбольній збірній, власній долі не гукнеш -
Зробить не можеш більше з того, що зробить так треба.
Отак-от - косо й криво маляром по стінах власну долю і кладеш.

І доля ця живе сама собою поза тілом - помаранчем вранці
Її запахне невловимий потойбічний дим,
А ти - тобі сказати нічого навіть залишеній посеред піль коханці -
Не те, що небесам - ще не залишеним.

Ось такий він - Дієго Армандо. Юний, милий, незабутній. Вічний романтик. Вічний футбольний денсер. А ще - пихатий. А ще - людина із геть неспортивною зовнішністю. Людина життя. І життя людини.Так - це він, Дієго Армандо Марадона - бовван і водночас велика дитина, щира людина й хитромудрик, який, забиваючи вирішального гола, каже, шо "то була не моя рука - а Бога"...

Музейна чистота, хокейний леду блиск

І панорама тіл, що, вирвавшись із рами

Не вийти намагаються із цих світів,

Але прийти - і так собі, аби до тями.


Тягучий поштовх зір, легкий шумок струмка

Й простягнута рука - мов бич, зі свистом,

Ляга віків ріка - людей вперед штовха

І з поколінь зрива коралові намиста.


На місці - день і ніч. Мов в мисці - холод пліч

Вночі народжує світил вогонь тридцятиватний.

Ти - мов живий, та річ. Здоровий мов - все ж віч-

На-віч із всесвітом - струмок дороги понад горами у небеса канатної.


Ривок - і день розтав, два слова - і відстав,

Навіки в себе втік - уже не повернутись.

Полярна довкіл ніч. Не чути, як у бік постав

І тіней довколишніх ляже сутність.


Із сіней бризне кров - масна, руда, на сніг.

Мов сніп впаде любов в роман - про неї ж.

І сівши на ослін, старий, який осліп,

Як виявилося - не пророк, а тільки - небіж.


А - тільки сніг довкіл, музейна чистота,

Природи простота і лед хокейний.

Усе гаразд! - Коли?.. А на душі сльота,

Примарна радість й непримарна неміч.

Попрощатись - розлуку з землею пережить.
Мов з не любою, з любою, з нею - скільки жить?
Скільки сніг обіймати лапатий, цілувать небеса,
Капелюх одягнувший крислатий - буть сльоза?


Буть піщинкою в мареві світу - спів Морен.
Килимочок на вітрі - тремтіти, гомоніти мов клен.
Шарудіти із мишею, з човном коси хвилям плести.
День стрічати волаючим овном - аби в потім долати мости.


Щоб здолати цю безвість зневіри - порожнечу невдач.
Щоб - зі звуками власної ліри автентичний чуть власний же плач.
Бути - жезлом залізним. В годину напасти не впасти - бути шал.
Або - відгомін власного щастя з-поза хмар, з-за розбитих сердечних дзеркал.

Лунає пісня над селом - вона якась космічна,
Якийсь невтішний смуток в голосі гучному.
І кадр в душі стає: сьогодні проводжали в потойбіччя
Одну із душ - понура йшла вона в гробу додому.

Був білий день, пряміш стріли летів небіжчик,
А ніч настала - вже луна гармат весільних пісня,
На лавах - п`яні пари, павина постава. І розстібає ліфчик
Невіста поруч з нареченим - парко, грудьми місить простір-тісто.

Мов випікає Шлях Чумацький наречена й коржики - дороги зорям.
Дорогоцінні почуття лягають на жертівник - у зубопротезну миску.
І поруч глек - козак з баским конем ковзають морем,
І чумаки - спочатку йдуть у Крим по сіль, а потім б`ють татарина по писку.

І риску попід цим проводить - жирну крапку з медовухи день-мучитель:
Весільний похорон, і похоронна свайби втома,
І пісня також втомлено-гучна, що над селом звучить ще,
І кров реальна - в більшості гостей під оком гематома.

І гени всіх присутніх стогнуть врешті-решт, немов воли у яслах,
Й стікає в темну ніч з цих ясен каламуть бордова -
На мить розвиднілось, аби повік було неясно,
Чому в хліву неначебто пророк хрипить залишена всіма на празнику життя корова.
16.11.09

Що щастям є? Коли, немов маленькі діти,
Ми усміхаємося літкам - цим тополь світанкам ніжним.
Коли: від почуттів не розучилися, цілуючись, тремтіти.
і Камінь коли в серці в нас - і є Наріжним.

Що насолода? Навпаки: коли осінній простір
Увесь в середину нас потрапля - масний французький поцілунок із самої мряки,
І коси, коли ми на каві, поправля попід берет, мов зібгане життя чи постіль,
А очі вперто усміхаються назустріч вітру - незбагненні, повні дяки.

Що є приємне. Те, що вже давно забуте,
Повториться ізнов й запломеніє в серці щемом -
Й до тебе друзі поспішать з вінцем покути,
Чи: просто так - зайдуть і без дарунків намащають душу кремом,

Хоч ти усе стоїшь - як тать самотній,
І наче гема чи печать доріг в чолі - невіста.
І наче мрія українця - чорний, наче верби над водою - в позолоті,
А ти усе-таки радієш - сам не знамо чому, звісно.

І все-таки найбільше, мабуть, щастя -
Прокинувшись, дізнатись, раптом, що існує ранок,
Що - в ночі залишилось те, що називалося напасті
(Якщо вони узагалі були) - серпанок

Семи розквітлих кольорів вгадати поза хмар сувоєм -
Семидесяти друзів позахмарні щастя й безнадію -
Збагнути - враз й навік: на щастя і на жаль, такої,
Як ти, нема ніде й не буде. Особливо - щодо впалої у цю ранкову склянку вії.
16.11.09

Так - важко жить у цім житті. Але як уявить, що ти не жиєш?
Як - сонце всесвіту сріблить? Чи - вилиті тобі у рот, навстіж з дверей, помиї?
Як бути тим, ким ти вже є? І як, однак, ніким не бути?
Сховать обличчя в кім своє - з чийого серця випити-таки отруту?

І повнота чого нараз тебе зіб`є
Із ніг ще більш, ніж місяць
У повній повноті своїй. І чий дороговказ
Знов перетвориться в не більш не менш - лиш в що ніколи і ніяк не могла бути стрічі?

І хто ти є? Ніхто, ніяк?
Але чому тоді такі чудові звуки
Твій рот промовисто - неначе в шторм маяк
Куса-вичавлює всередині самого себе - від розпуки?

Чому страждаєш ти? І чому біль
Твій є повіки дужчий, ніж у блжніх - в інших інших?
Ти, виродку з трипільських або з інших піль
Навіщо  - пощо досі пишеш вірші?

Невже - мов потолоч, мов злак
Не упадеш в дрімотну і нараз байдужу землю!
Що, так і є? Ти трупик? Теж?
Ну, що ж...Приємно, любий мій,  - вельми приємно!..
15.11.10

Другий день спокою не дає одне насущне питання - хто вона, наречена Іцхака-Ісака? І взагалі, чи є вона? Хто вона - наразі? Мова про близьку мені людину. Днями - подала на розлучення. А от вчора вранці повідомляє: 7 грудня стане днем її звільнення з лабетів гідри - шлюбу. Й водночас - мовляв, у мене є нова наречена. Хммм? Дивно, чи не так. З одних ланцюгів - так в інші! Як на мене, вельми справедливо в Божих, людських, а головне - власних очах, якщо вже одружився - не виходь із шлюбу, шкребися до кінця, хоч би й навколішки повз - вряди-годи злизаючи з підлоги буття власну блювотину. Недаремно люде кажуть: то вже, братчіку, твій хрест! Думаю, хоча - хто я такий, щоб визначати отаке, та воно - справедливо. І не тому, що моєму власному ярмові одруження вже майже 20 років - мовляв, я мучуся, і ви, падлюки, мучайтеся. Ні. Думаю: в цьому житті, в якому ми такі насправді самотні (у нас, повірте, крім Бога, нікого нема, хто б реально міг щось зарадити в глобальних питаннях - життя, смерті, любові) є головне вистояти - вистояти у шлюбі так само важливо, як і навпаки - витримати безшлюбність до кінця. Звісно, тут, коли в безшлюббі, на нас лисом пантрує маса жахів. Від: хрін я одружуся, бо мені (чи - я комусь) хрін вже хто сподобається до патологічної боязні узагалі проводити час разом із будь-ким кимось іншим, хто за визначенням не є особисто мною. Ми вже настільки, бува, гедоністи, егоїсти і просто хворі люди тощо, що співмешкати з кимось іншим, особливо, коли це протилежна стать, яка апріорі не така - це морок, це все одно, що плигнути "ласточкою" під поцьонг метро. З іншого боку, і співжиття разомне накладає такі, бува, відбитки, що - ну його... І все-таки ця мука для кожного з нас має якось закінчитися: кому в шлюбі - шлюбом, кому в безшлюббі - безшлюбством. А що робити з тими, хто то там, то там? Як бути з цією "нареченою Іцхака" (о, коли б за нею, як у Священному Письмі, завжди вирушав у путь-дорогу друг сім`ї чи просто друг, такий собі амі антім - твій ближній, а то ж бо вибір часто робим навєть не ми - хіть, жадоба очей і тіла, яка окутує нас іноді - що в шлюбі - що без - ще більшими ланцюгами, ніж зміїна рука коханої людини в ліжку рано-вранці чи неприємний перегар цього суперближнього з рота ). Отже: а що з нареченою Ісака? Як ми вирішили це питання? І чи вирішили взагалі? Шукати любові, ошпарившись раз - самогубство, не шукати - боягузтво. От і: піди-но, обери. Я навіть не знаю, за що з двох голосувати - певно, підсвідомо голосую за обидва шляхи. Хоч і знаю - жодного правильного, крім того чи тієї, яку тобі підкинув сам Бог.

Немов пустеля із плечей звалилася сама собою,
Яку несила ні нести, ні в ній блукати - дихать,
Мій друже любий, знову говорив сьогодні я з тобою,
Пробившись голосом крізь товщу планетарних колій - цих космічних ликів!

Найдовша пісня - та, яка в душі завжди сіяє.
І найміцніша дружба - та, що із самих очікувань.
Ця іронічна посмішка твоя, що грає вічним водограєм,
І ці - із юності в назавше, що не стуляться повік повіки!

Є розуму пливба: якщо сумний - старий, як ні - ти острів.
Й блукання зимне разом крізь жагучі дружби заметілі.
Що каменем мов вкинутим у небеса з небес і навпаки твої уперлись в простір кості.
I відчуття блукаючих - за обрій ватри сигарети - ліній.

Немов пустеля із моїх плечей звалилась тихо:
Мій друже любий - знов з тобою побалакав!
І у листопад зорі мов в різдво - гойдались із святковим скрипом -
Не сніг рипів, це я: тебе ізнов знайшовши, плакав.

Два-три рядки - доричні стиглі вірші.
Завжди доречні - мов великі пружні стегна.
Отак-от і пливеш життям - по річці
Усього, що повік живе й однак давно померло.

Попереду - стрімкий каскад еріній.
Іронія - суботній матч, видіння емоційних українців, атлетичних греків.
За обрій - журб майбутніх іній
Й відсутність інею в степах, чомусь іще покритих крепом.

Позаду - ночі шовк і згадування сиві жесту,
Біографічний список - втомлений мов рікша,
Стосунки з ближніми - агапе на межі інцесту
Й розмова у ночі хворіб з своїм Всевишнім.

Отак-от і живем: краплини цвілі
В собі зафарбувавши щастя відчуття мов злаком
З любов`ю диба, навпаки - вона мов гема в тілі,
Неначе гематома - проступа на чистому папері знаком.

І у руках тримаєш цей дорогоцінний камінь -
Це відчуття, що генетично ти - водночас з усіма, в бетон залитий разом.
Біжиш стежиною. І топчеш всесвіт чобітьми. А вітер невгамовний
Сріблить тобі пропелером між вуса - блазень.

      
                                                          Нічого не маю - отож нічого й не боюсь.
                                                                                                        Латинська примівка.
Нічого не боюсь - хіба щось маю?
Я винен - власним водограю, дітям і журбі.
Я - сам в собі, та - тимчасове все моє, я знаю
Не знести світу на плечах ні попід землю, ані в небо на горбі.

Лиш пагорби - мої, лиш днів минущі зливи,
Cтепами біг очей нудний й словесний променад.
Лиш відчуття, що саме ця моя любов - найбільш красива,
І почуттів, яким моїми вже повік не буть, каскад.

Все решта - не моє. Хоча - моє. У кості,
Що усередині тремтить, я відчуваю досі всього світу шал,
І кожна з сварок у метро, і кожен схлип людський у гості
Запрошує мою тремтячу душу ночувать як на вокзал.

І там, у глибині не знаних ситуацій, наче на пероні
Гранітний пам`ятник чи гема - моя тінь.
Вікує біль - неначе птах, гніздо звиває в моїй скроні -
Відчутих, що були і будуть поколінь.

І знову піде дощ. Ізнов розірве вітер,
Мов груди - дихання, дбайливо складені пазли дахів.
Від розпачу, від щастя - довго ще тремтіти, ніхіл.
І падати, і ніхіл підійматись - опісля гріхів. 

Цей, послідовний, убивав, дубасячи в саме обличчя, стріху,
Як на екваторі жгутом звивалися, цвіли вапном його брати-дощі,
Й над крики галченят приходив в Галич і сльозу збирався втерти вітер,
І запізнілий денді брів канавою свого життя у білому плащі.

І небо ширилось, більмом білів цемент під ранок.
І подостаток зелені в кутку, підметений, чорнів.
І сонце, наче віз позбавлена, немов одна з коханок
Ніяк не переходило кордон застиглих сірих днів.

І те, що встиг учора, вже не можна було вкласти в завтра.
І те, що було горе, залишалося - гора - в душі.
І купою дерев у буревій валились в автострадах п`яні авта.
І радість смаженого коропа ніяк не нагада мені пісне чуже суші.

В цей послідовний день, коли дощу нарешті змовкли срібні струни
І час мов кадр трагікомедійно застиг в побитім шиферу лиці,
В нім, міцно язиком прицмокнувши, бере свій скарб стара бомжиха з урни,
Й мов урожай, мов кубок виграний несе крізь головний проспект в простягнутій руці.  

                                                                          Si vis pacem, para bellum.
                                                                          Хоч миру - до війни готуйся.
                                                                          Лацинська модна приказка.
Світ, власне, кожен день колись, а може - дотепер, складався з "пара беллум".
Мов скальпель, що Хірургом Віковим уже затиснений в руці,
В душі людській, мов у шухляді, спочиває парабеллум.
Пахучий чистий вигляд i лоск його оманливий - димує на кінці.

Приємна усмішка - мов театральна штора.
За неї, вкриту цвіллю, люті не сховать.
І погляду, що в бік сусідці по метро пече, удавано задивлений угору.
Це пара беллум - протилежна, огняна, жадана, неможливо люба стать.


Як тать, як зголоднілий і шалений lupus
Ти homo momini - це дієслово безкінечне, вбивче і правдиве - est!
І розпачем рве душу і нарешті роздирає, наче одяг куртизанки, спомин.
І відчай - бувши так близький, одначе ти далечий від небес.

                                                                                Lupus est hom homini, non homo quom qualis sit not novit.
                                                                                Вовк - людина людині, якщо вона людину не знає.
                                                                                                                                                  Плавт, "Віслюки"

Я налаштований життя нестися світом.
Щоб скочуватися променем у власне ліжко вранці,
Цілуй колишньої повії м`яті майже саморобні квіти,
Тендітні руки - у вагоні, десь, між станцій.

І пранців ясла, що розкриті в небуття. Й побиті губи.
І всесвітом роздовбані, немов стіна жива, створіння
Тебе оточують: учора називались "люди",
Сьогодні - вирване і висотане в пил, самотної душі коріння.

Істотно: самота можлива лише в тих, хто з плоті.
Достоту: повен човен - виживання зднаморської піни.
Стіна води - лише згори. Дерева, наче храми, в позолоті.
А серця все іще - невиметений хлів - закриті сіни.

Зариті мрії, затискає пояс долі туго,
І кволі люди вулицями йдуть,полюючи за власним, несусідським лихом.
Ти - вовк усім, хіба що достеменно пам`ятаєш ймення свого друга.
Земля. Планета. Самота. І все-таки кружля. І все-таки хтось поруч диха.

Не тисячі ворон - проте спартанські сотні,
Немов палац зимовий матросня у шалу,
Вриваються у землю гарпуном із плоті,
І приворотні розкидають стріли криків нелюдські - мов жала.

Вони розкажуть не казки про Миколая.
І не телесиків нестимуть листопадом холеричні крила.
Ридають ридма ярославною - крім літа, і зима є.
І у родових муках крик - крижану пробива їх меч щосили.

Повідають - точніше, вже сказали,
Що є у світі й більша ще любов, ніж та пісенна - Боба Марлі.
І їхні браття - перед самим поїздом на пристані вокзалу -
Очима поїдом їдять двоногих трупів в марлях.

Їм, людям, на відміну від ворон, ніколи не ридать оцю розлуку з літом,
А без жердини неба, мов крізь гать, плестись життя болотом.
Хіба - зупиниться дівча мале й, оглянувши ворон, заллється світлом -
В вокзальній колбі сміх протне кубло із епідемної марноти.

І ворон кинеться згори із заповітним гаслом.
Немов на змій. Сліпучо-чорний Леонід і не-спартанське стадо.
Хвіст поїзда, мов чобіт скинутий - вже більше не змагаючись із часом,
Навіки в крапку стрічі, в небеса, везе не мумію, а ладо.

Докладно вивчивши шосту строфу цього вірша, я виявив там пророцтво(далі виділено - мною).
Иосиф Бродский "Прощайте, мадемуазель Вероника", 1967
VI.
Ты, несомненно, простишь мне этот
гаерский тон. Это - лучший метод
сильные чувства спасти от массы
слабых.Греческий принцип маски
снова в ходу. Ибо в наше время
сильные гибнут. Тогда как племя
слабых плодится, и врозь, и оптом.
Прими же сегодня как мой постскриптум
к теории Дарвина, столь пожухлой,
эту новую правду джунглей.

У пророков не принято быть здоровым.
Прорицатели в массе увечны. Словом...

Гольбейн-Молодший, "Ісус у гробу". За "наводкою" totktoest

Ти ще не вмер, але твої завмерлі риси,
Неначе маски марля напівсон життя лоскочуть.
І епідемія - не в шерсті у слона чи в криси,
А те, що видалося в небо кадиком - роздерте власним криком горло.

Ти ще в собі й поза тобою стало місця,
Якщо узагалі тут місце є, яке тобою стало.
Що тимчасовіші пересуваєш крісла -
Частіше і палкіш горять кресала

У холі, за лаштунками театру, де ти уже не holy.
В житті, у час, коли немає місця холідею -
В країні, де думки, і королі, й бажання - поки що голі,
Назавше де приречений на самоту - із нею.

Де друга тінь, неначе театральний карлик,
Глумиться над творцем того, ким є він.
З серйозним виглядом де кожен посміхається крізь марлю.
Де чоловік - на чверть Адамовий, в усьому іншому де напряму нащадок більше Євин.

Але коли рукою до грудей торкнешся,
Там віднаходиш сталь меча від Жанни й замість лірики - настільки прози,
Що хочеться втікати не довкола власних стін, не від Ахілла - Гектору,
А - в небо від землі подалі в пошуках єдиної на білий світ залози.
amvi

amvi
Прямуючи крізь бите скло життя до тла
Буття, закованого в ці дерева ще у квітні,
Не забувай ще не промовлені мої слова,
Які тремтять як падаючий лист на язику,
В весільній незнайомості своїй такі тендітні.

Такі тремтливі, наче пагорбки грудей
Поналивалися в дівчат наверле - не в весну, у зиму.
І разом із дощем течуть вони - бурштинові від поту, наче клей -
Собою не зігріють вуст коханих й замерзаючу озиму.

Збезсилені, вони живуть, як ртуть -
Під ліжко закотившись, замерзає слово в комі.
Немов, неперемелені,  кавові зерна розтають.
Їх п`єш невміру необачно - застрягають, в горлі ковом.

Сумні слова. І ще сумніші відтепера ночі.
На шиї - перли із кривавого багрянцю та з осики хрест.
Чужого лиха наче сну, своєї долі мов припливів безперервних повна.
Марія.Карі очі і безумний жест.

Який віщує, що навзавтра дощ в державі цій ущухне.
Лише не вщухнуть ряднинки тотального села.
Не вщухне шелест м`язів об худі кістки - нечутний,
Не вщухне це горіння духу крізь віки, димова мла.

Не зникне, в безвість не впаде бажання з`їсти на сніданок смаженої риби.
Із тіста голову зліпи, щоб усміхатися тепер утрьох.
Зліпи, крім двох своїх дітей ще щось, й мерщій ставати диба.
Всесвітня, незнайома нам пливба. Шалений, хоч і досі прохолодний, льох.

Де весла - руки, сперті об арктичну білизну цих стін лікарні.
Де весни - віщі і іще ніким не чуті сни.
Де погляди безумних - гарні
Хіба - як етикетка щойно викинутої у смітник плящини від "Десни".

Син Mаріччин днями зробив відкриття: таємно повідомив мамі, що знаменита Снігова Королева насправді є дружиною Святого Миколая. Зваживши на святість і святенність вчора по телефону - вона в психушці, а я в церкві - спільно вирішили: курва - Снігова Королева. Інакше і бути не могло. Зрозуміло, що - курва, та й годі - вона-бо не галичанка.

Рік тому, в принципі, Марічка залишилася без чоловіка, який любив її - дарував парфуми, навіть одного разуЄ, коли зовсім не було їсти - подарував дублянку - і вона гордо ходили в ній селом на зло ворогам; і поважав - ще зі шкільної лави двома роками молодший майбутній Олекса Довбуш задивлявся на дівчнину і міркував, що з неї буде файна дружина - вона не гуляла. Зрештою, справді: вважається, що галичанки ніколи не зраджують - і це анаразі схоже на правду. Адже Марічка - правдива галичанка. І от рік тому - все змінилося. Чоловік Марічки пішов у бар, зустрів колегів. У бару подумав, що вітається з сусідою - та той йому відповів посиланням на три букви. Довбуш сказав так само. Били довго. Потім довго собі сидів у кутку. А тоді встав, узяв ножа й ударив кривдника. Українська Мексика, коротше.

Марічка зараз у психушці. Формальним приводом за не до кінця з`ясованих тут ще мною обставин були десь такі поді. Відомо, що понад тиждень тому Марічка повернулася з психушки. Тоді вона опинилася там після того, як закурила в хаті. Тепер - інша історія. Телефоную - слухавку бере якась жінка, і повідомляє, що маріччин телефон - у неї, та залишила його у таксиста і ще не викупила, а саму Марічку - знову відправили до психушки. Діло було так. Марічка поїхала до Теребовлі отримати дитячі гроші - в неї два маленькі хлопчики мал малого менш. Касирша каже - гроші забрала твоя мама. Марічка - до мами: "Віддай, ..., мої гроші". Рідні та близькі - не забарилися з діями. Отже - комбек до лікарні. Як каже інша моя божевільна знайома, нічого страшного - через 24 дні випустять, більше там не тримають.

Останнім часом - мабуть, із місяць, з-поміж тих, кого називаю друзями, виокремилася когорта - ті, кого в суспільстві прийнято вважати божевільними. Конфлікт із цим світом цих людей - не вичерпаний. але причини його - не так побутова революційність чи природна інакшість, як одержимість. Слово страшне. Дуже близьке поняття до родового прокляття. У цій інтелектуальній близькості неодмінно згадується також те прокляття, на яке все ще заслуговує і відбуває укарїнська земля - наша мати. Адже жодна кров не проливається даремно перед очима Бога. А її так багато було пролито. І ця кров проливається і зараз - те, що ми, блукачі ЖЖ, не так часто - радше медійно,а  це лупить не так прямо - бачимо це кровпролиття, не означає, що його нема. Кров людська - не водиця. Але все відбувається саме так, що іноді здається навпаки.

У Парижі відбулася вручення літературної премії «Феміна». Її отримала французька письменниця Гвенель Обрі за роман «Ніхто». У романі йдеться про психічно хвору людину, прообразом якого послужив батько Обрі. Після смерті батька Обрі знайшла рукопис, в якому він описує свою хворобу і викликані нею страждання; на основі цього рукопису і спогадів про батька Обрі і написала книгу. За роман «Ніхто» проголосували 7 з 12 членів журі премії. Премію в номінації «Кращий іноземний роман» присудили швейцарському письменникові Маттіасу Жокке за книгу «Моріс на курці». Кращим есе було визнано твір «Історія кімнат» відомої у Франції феміністки і історика Мішель Перро.Премія «Феміна» була заснована в 1904 році і вважається «жіночим» аналогом найпрестижнішої літературної премії Франції - Гонкурівської. До складу журі премії входять виключно жінки, однак її володарями можуть бути і чоловіки - у 2008 році, наприклад, премію отримав письменник Жан-Луї Фурньє.

Самотнє марево торкає хмари-щогли,
Невидимі лаштунки, видива небес.
І день - ніякий, не найкращий, не на часі довгий,
І ніч, і сам за ними щез.

У них живеш - у тих, у кому дихань
Із подостатком вистача навік на всіх.
Це - тут ми чуємо шуми, а там лиш акварелі схлипувань
Разом з вологою розсипано як зір у подоли.
10.11.09

Перші місця у листопаді субієктивно посіли: Барак Обама (Північна Америка) - україно-африканське походження, чималим чинником також стало те, що хлопак спромігся обійняти одну важливу посаду, крім того - природні песимізм й оптимізм водночас

та: Наталя Совва (Європа, Юкрейн)
- містицизм погляду та оптимізм з тим-таки дивовижним присмаком постійного прихованого песимізму.



Другі позиції заслужено посіли представники Юкрейн Кінгдом - Юрій (м. Хмельницький), крім вроди - також чудове відчуття гумору, яке змогло укритися від пильного ока фотографа та одна українська білявка  Олена Білозерська, по блату - як завше в нас.

Сільський піпел у дощ заховатися може навіки.
Він руками гребе недосяжної ниви зорю.
В нім волосся з багном перемішане - плити нової будови, а піт - наче камери бліки.
Як дисплей його очі горять алкогольні, коли над любов`ю своєю гарчить, наче пес у рову.

І летить у сніги ця хмільна голова, наче камінь замотаний в хустку -
Хтось збирається пращею кинуть, щоб бродопрохідними стали назавше моря.
І нікому ніколи уже не збагнуть українського серця блукаючу пустку
І ноги, що босоніж біжить по стерні, щоб асфальту в уяві прямішою стала навіки рілля.

Щоб назавтра до столу засіли - неначе поїсти останню найкращу з вечерей.
В нетаємному подиві - знову годує всеїдних всесильна земля.
Щоб віками пройти, протоптавши стежину в проломі пустелей
І завмерти на тлі фотознімка в підручнику - мов від удару ножа.

Вдивляючись у полумиска глибину,
Розгледівши усередині мис і рифи,
Під саму суть, що глиною захована, пірну,
В багатодальший світ, ніж батьківщина щойноз`їденого рису.

Під цим вкривалом з глини щось - скоринка молока,
Яка від дмухання вітрів губастих лопається, бо тендітні струни.
Каміння посестра - запечена в роках - ця серцевина скла.
Що ближчає, то даліють в очах моїх її колхідські руна,

Які іще жили, коли гортавсь ганчарський диск.
Мов нерв тремтіли - ганчаря зливались з ними мов вітрила з вітром руки.
І кола танцю, й наче мжичка, й по воді її вчувався писк -
Сувоями років складалися, поліном в пічку плоті глини рухи.

Але тепер завжди вдивляючись у вироби з тих глин,
Мов археологи, ми передчасно мозком сліпнем -
У чашці з кавою стікає лик і лік хвилин,
Яким й самі допомогаємо тривать, упершись в свіжий напис на паркані ліктем.

Він спав, бентежний день. Й щоб потривожить сон
Я мав його щоки торкнутись ліктем,
Руками з попелу - спітнілих, наче світ, долонь,
Зіницею провести, що втікають в ночі, рештки світла.

І дорогі літа, коштовних митей віск
Стікали поруч, над хрестом життя, немов живильний сік з берези.
І шовк шляхів курних, багряні перли сліз
Сягали серцевини пам`яті й ковзали гострим лезом.

І тихий шал життя - у сні стаєш німим.
І язиком своїм все рухаєш - протезом.
Й лиш десь на дні буття розмеле зерна млин,
Де борошно - ті спогади, що ще навік не щезли.

Що - цвіт серед зими. Бентежний скніє день.
Насправді - це душа. Слова, серця бентежать.
І повний пліт кісток. І плід, який пливе
За обрій. І неначе скресла крига, оточила в водах мов собаку нежить.

Приємні клопоти - сторіччя через край!
Витворюють культури чудну миску.
Й мистецтвом враз стає пополовілий гай,
І лебідь, що пливе, й паяц із автентичним серед вулиць і банальним свистом,

Природний зсув гори, і людолам торнад,
І слів не сказаних, але почутих у етері радість,
І чорна, мов асфальт співочих автострад,
Чаклунки з Конго - президента США принадність.  

Сторіччя - через край, культура із смоли,
І небеса на всіх, що іноді страшніші пекла,
Змарнована краса, прадавні куполи
І муза, що сміється з мене дужче всіх, Евтерпа.

Ти можеш бути лагідна, як лань.
Чи мов косуля злякана тікати світом-лісом.
Достоту чистою або гидка, як твань.
Запам`ятай: відповідай завжди на лист френч кіссом.

Я знаю, від природи рот
Є створений, щоб дихати - це зябри
Людини, що тіка від шалу моря світового в грот
Самотності, щоб там трястися від нещастя жабою.

Але тобі? Тепер? тихіш!
Чи чуєш? Лагідніші, ніж моє торкання, звуки
Ти більше не зустрінеш в жаднім роті, в жодній з ніш,
Яка неначе наречений знов бере, аби нести-впускать мостом, на руки.

Чуйніш від серця, швидше кулі діє плоть.
Вона сьогодні - тиха, завтра мов цунамі - і поплач над урнами!
Все те, крім почуттів, що рухаючи м`язами так і не вдалося побороть,
Є це життя - пливуча, але в формі дощок, що розкида буря, шхуна.

Наразі: згадую твій поетичний дзьоб.
Я думаю - повітря б ним хапати!
Ти вже втомилася, однак, ти знов сама, ти - щоб
Купати ним мене або вбивати.

Лапатий сніг невдовзі вітами впаде.
І мов цілунки спогад затремтить навесну довгий
І разом з тим - миттєвий, наче тихе місце, де
В чеканні ми застигли, що об побут розіб`ється, човна.
8.11.09

Самими віршами я марю день і ніч.
Самі слова - моїх очей пожива.
Їх відблиск мов ліхтарик в темені вночі, їх віск
Стікає в день новий з нових небес, немов у бороду олива.

Самими сонцями наповнений усесвіт вщерть.
Самими світлами душа людська, мов дошками, оббита.
І навіть коли скрапує вона у вічність,смерть -
Лиш сонця слів промовлених, але вже перевернуте корито.

Дощі ідуть - між пальців мов хустин.
Із меканням, крізь шум денних копит прямує їхнє стадо.
Й душа, яка, немов вінець,  складається з тендітних хворостин,
Жене кудись ці дні, оці слова - улюбленая ладо.

І ладу хоч нема, хоч він - немов назір
Понад людиною, немов гніздо, звиває правильної долі панцир,
Але усе-таки вгорі упертий і щасливий зір
Поета знов і знов шукає любих втіх словесних карцер.

І там, затиснений думками зусебіч,
Як бич свистить поміж душею й мозком слово.
Крізь дряпання сподіване як смерч сторіч
Воно викохує вродливу й неслухняну як дитина мову.

І цицьки давши, вік проживши сам в собі,
Слова поетові не слух - самотні небеса чарують,
І дух, що привидом, туманами душі підводиться. в гіллі
Хоч іноді скрипить, тяжкий, та диха вільно, наче туя.
8.11.09 

В бік Дніпра лупить артилерія почуттів,
Як лягають снаряди – не видно, підводить розуму штаб.
І подумалося: я – Гітлер
,
Шаленію без приводу і дурію від сказу…

Полководці-нерви реально не бачать приводу для продовження війни,
Почуття-солдати замучені ворогом і залякані.
Але Гітлер наказує: вперед, в Небеса, парадом тіла її по майдану весни Москви,
Не рахується навіть із тим, що пального не вистачить в яйцях-баках…

- Як не стане пального, - Гітлером мовив я сам собі. –
Якщо знову будуть союзники в цій війні вправніші,
Я залишу по собі на згадку Рейхстаг:
Цей вінок віршів, присвячений найкращій у світі жінці…

Коли дивисся на такє небо Дойчаланду - любого нашому сердцю Фатерлянду - мимохідь, тут в Юкрейніан Кінгдом, нашій святій Файній Юкрайній почуваєсся як сі в засланні.

Люба Баваріє моя!
Я захопився тобою безмежно!
Тому, коли нема тебе поруч,
Серце стискає туга,
І цілую захоплено я повсюди твої сліди обережно:
Фюрер в засланні навіки знайшов друга.

Це знайшов тут:http://ilya-gorokhov.livejournal.com/.
Нація-переможець-гвалтівник зробила вражаючі фото!

Так, нація над якою таке небо, мала право і мала перемагати весь світ. Яволь, фашизме, яволь - тут вже нічого не поробиш.

Все змінюється - додому до себе
Стежками спиленими мов спиляною ходою повертаючись,
Ти бачиш, що поступово стаєш
Руський китаєць.

Учора - заєць,
сьогодні в собі відзначаєш ведмежі риси,
Ти був, коливаючись,
Просто китаєсь,
У жоднім випадку - не криса.
А сьодні рисом
Замарив
І крісом,
Крислатий бриль
Ведмежу ходу
Оцим світом проводить - лісом.
І Карпа Ірена
Як леді Годіва
Проходить на марьяджь свій    
Небілобриса...

Добре відомо, як важко, почесно й водночас марудно змінювати власне громадянство. Масові явища подібного характеру можливі були взагалі рідко, і то - завдяки катаклізмам, як от явище Горбі. Але мало хто взагалі уявляє складність  процесу зміни власної національности. В принципі, щоб хтось змінив національність - такого не буває. Але що робити, коли, наприклад, ти, бувши українцем, усім своїм серцем бажаєш стати білорусом? Що робити, коли, як то кажуть, це мрія твого життя? Невже людина приречена вікувати у вишиванці, тягнучи життєм довічне ярмо запороги-козака? Не виключено. Але насправді процес зміни національності набагато простіший, ніж перепис відповідної графи у паспортному столу, до чого не одноразоово при союзі вдавалися представники розмаїтих національностей.
Для того, щоб стати білорусом, наприклад достатньо чого? Треба просто: українцеві одягти вишиванку і поїхати в гості до Литви (зверніть увагу - сусідство з вотчиною Лукашенки - ще одного нашого славного земляка, порівняйте: їхній земляк Джануковіч і ми) до свого друга росіянина українського походження (в голові - тризуб братських народів: ви - українець, він - росіянець, обидва - зрештою білоруси).
З часом у вас з`являться віртуальні друзі-білоруси, превалюватиме відповідний стиль в одязі, білоруська безпосередність і доброта. Навіть хвороби націй стануть спільними.

Пісок зсипається в траву,
Мов зорей пил.
Листопад. Мрій про жаливу
Живий настил.
Настане ранок. І крізь сон,
Крізь рій снігів
Всміхнеться сонце мов масон
З-поза туману гір.
І зовсім точний - молоко -
Приціл, спрямований з зорі,
Завиє, начебто сірко -
Вже пил вгорі.
Стає пісок - зоря в туман.
І мов горіх,
Мов заблукалий отаман -
Вода з-під стріх.
Й ти стрінеш подихом тепло -
Зоря у рот
Встромляє біле-біле шкло
Своїх широт.
І кульками неначе ртуть
Тече, тече вода -
Це губи в щоки тиснуть
Й далі собі мнуть
Зморщок і літ змарновані стада.

Я такий втомлений, що навіть всесвіт перекинув би,
Аби лише дали зіницям відпочить - за часу штору!
Там, за завісою тихенько поблукать, закинутому.
Сюди, коли пливли, здригались, танули й щезали гори.

Коли горіх ридав кривими і невтішними
Сльозами, що в повітрі мурувалися,
Й вже на землі, на мозок так подібні, спішно
Своїми черепицями між листям шикувалися.

І я, прийнявши їхню честь високу, разом з звуками,
Якими падаючи поруч з снігом ці горіхи-сльози в світі сталися,
Дбайливими, мов серебро збираю, рухами
Їх із могили листопаду вигрібаю курячою лапкою мов палицею.

І вибираю не найкращий з них - найбільш, немов згорьоване чиєсь життя поморщений.
Неначе перед штормом неслухняні чорні неїстівні оком хвилі,
Душа єднається із ним - пливе над площами.
і разом з нею пливають у вічність звуки падаючих милей.

Ху - втомився. Тра трохи відпочити. Зробимо це подалі від золотопільних ланіт рідної батьківщини. Є люди, які, на відміну від мене, ніколи не втомлюються, хоч і обмежені в діторожденні - звісно, це китайці - найулюбленіша для нашого менталітету раса після, звісно, росіян (і сябрів). Навіть фільм про Павку Корчагіна, знятий китайцями в Україні, коли комунізм у нас канув у лету, а в них - навпаки, найбільше розчулив і продовжує розчулювати три найтитульніші нації світу в одному -рутино-україно-китайців. Тож - назад, на Схід. Сьогодні матимемо позаеліністичний катарсис - подзипаємо на представників китайської попси.( Read more... )До цієї миті ми з вами спостерігали метаморфози генези китайської людини з мавпи та людини древньої до більш цивілізованіших форм.
Насамкінець - два останні китайці світу. Пік пік генези форми - англо-китаєць, чемпіон світу з кунг-фу Тоні Ентоні, та гіперкитаєць (руто-україно-русо-фобо-китайоза) Вітя Квітка - це вже, щоправда, дещо виродження благородної китайської нації.

Анонс: через кілька постів - білоруська генеза української нації, зі мною в головній чоловічі ролі!

І сила, і життя - все осторонь іде.
Злипаються і без дощу самі в собі зіниці.
Й не видно на вкривалі земляному вже слідів ніде -
Залишені щомиті, тануть всі вони як птиці

На тлі мінливих хмар й повноти синяви.
На склі, з літами що стікає швидше часу, проминає
Життя - сторінки понівечені дощем душі малі,
Життя, якого той, який у нім живе, не знає.

Простір зіпсутий, пробитий як м`яч.
Ти кажеш "простір", а чи його ти бачиш, чуєш?
Повен, неначе різдвяний мішок, світ від невдач
Всіх сьогоденних - та з ними не він, а чомусь лише ти ночуєш.

Човен. Завмер понад тлом замерзаючої ріки.
Дивишся: лінія пливання блимання на свічаді.
Непогамовні, товчуться мов кури віки
У допотопному сонця, в згасаючім чаді.

У всесвіті одну зорю знайдеш,
А дві великі зірки неодмінно втратиш.
Коли ітимеш, то не знатимеш: впадеш
Чи серед піль осінніх оком зло чинящих стратиш.

Чи сон примариться, чи наяву видінь
Сплетеш у голові вінок із мрії.
Чи сам мов бусол у болоті співом оживеш, чи поколінь
Повернеш втрачені і сильним кимось страчені надії.

Повію поведеш крізь острів безнадії у небесний храм,
Чи, зцілувавши лоно, в магми мороці навіки зляжеш.
Чи подарує небо тобі перстень, чи на персах персом ти розгубиш крам
І як зоря вечірня тільки в ніч одвічну наче камінь падеш.

Та хтось рукою проведе в твоїм чолі -
І потепліє, вмить розчулиться каміння.
Й в його, в твоїй душі, немов в зерні
Задихає, зарухає іще живе створіння.

Іще ідеш - іще не скрапав до останку день.
Ще тінь твоя немов жовток яцем бовтається позаду.
Ген-ген іще біжиш. І ще земля
Шепоче пісню у тобі - сновидну, соковиту, з винограду.